ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ У СЕЛІ ІВАНОВИЧІ: ПАМ’ЯТАЄМО, ЩОБ ЖИТИ
На виховному заході для учнів 5–11 класів Івановицького ліцею керівник музею «Історії села Івановичі» Вячеслав Пишнюк розповів про одну з найтрагічніших сторінок минулого — Голодомор 1932–1933 років. Це історія, яка болить навіть через десятки років. Історія, яка торкнулася кожної родини в нашому краї. Розповідь пролунала просто, щиро та по-людськи — так, щоб зрозумів і дорослий, і дитина. Бо про Голодомор треба говорити правдиво, але з великою повагою до людського болю.
Пам’ять про Голодомор у нашому селі живе завдяки свідченням очевидців, записаних у Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. Ці розповіді — не сухі факти. Це голоси людей, які вижили там, де вижити було майже неможливо.
«Уночі забирали все…» Спогади Голомах Ольги Михайлівни, 1919 р. н.
Її слова звучать так, ніби вона все це пережила вчора: «Було дуже важко вижити. Вночі приходили й забирали все, що знаходили в хаті. Частину продуктів ховали, але страшно було — могли посадити».
У ті роки навіть ті, хто працював у колгоспі, голодували. А хто не хотів туди йти добровільно — того змушували.
Люди шукали порятунку де могли. Ходили в Пулини до євреїв — найматися за їжу: білили хати, прибирали подвір’я, щоб отримати пригорщу крупи або кілька картоплин.
За спробу викопати на колгоспному полі кілька картоплин — судили. Ольгу зловили, оштрафували. Довелося продати порося, щоб заплатити штраф.
Але навіть після цього жінка разом із сестрою ходила збирати колоски. На печі сушили їх потайки і вночі варили юшку, щоб ніхто не чув запаху.
Їли все, що можна було знайти: свиріпу, гнилу картоплю. Ходили в місто в пошуках будь-якої їжі, але багато хто назад не повертався — помирав дорогою.
«Ходили чутки про людоїдство…» — тихо каже пані Ольга, — «але я точно не знаю».
Її слова — як крик з минулого, що застерігає нас сьогодні.
«Було страшно. Люди пухли, не могли ходити…» Спогади Черниш Ольги Антонівни, 1926 р. н.
Для Ольги Антонівни ці спогади — мов рана, яка не загоюється. Їй було всього два роки, коли помер батько, поранений на війні. У роки Голодомору в їхній сім’ї загинули два брати і сестра. По сусідству — теж діти, теж смерть.
«До тих, хто жив хоч трохи краще, ходили просити хліб», — згадує вона. Люди продавали свої хати, залишалися просто неба — лише б дістати хоч щось їстівне.
Була й темна сторона людської відчаю. Ольга розповіла, як сусідку Федоську, яка з голоду вирвала на городі чужу висадку, господар забив на смерть… Голод ламав людей, як суху солому.
Їли борщ із кропиви, «кандзьор» — просто зварене жито з водою. Одяг продавали, аби виміняти на їжу. Мати Ольги їздила по допомогу до брата в Росію — бо вдома не було шансів вижити.
«Батька засудили… матір вислали…» Спогади Осіпчук Теклі Гнатівни, 1921 р. н.
Їхня родина була велика — восьмеро дітей. Але влада оголосила їх «ворогами», бо батько відмовився вступати до колгоспу. Забрали все: коней, корів, клуню.
Батька і старшого сина повезли в міліцію. Батька — засудили до розстрілу. Брата — на 25 років таборів. Матір вислали до Сибіру. Вона повернулася — і її вислали знову. Дорогою зустріла чоловіка, який назвав імена Тараса й Антона Мельників — її синів. Так сім’я знайшла одне одного у далекому Сибіру.
Текля з братами й сестрами виживали в степці розкуркуленої родини, де було лише маленьке віконце.
І додає: «У роки Голодомору нас урятували дядьки — у них хоч щось було поїсти…»
Пам’ять у книгах і в серцях
Національна книга пам’яті жертв Голодомору зберігає іменні списки людей із Івановичів, які загинули від голоду, та десятки свідчень тих, хто вижив.
Це — наш незнищенний зв’язок із тими, хто не зміг розповісти свою історію сам.
Пам’ять у музеї ліцею
Після розповіді, разом із учнями 6 класу, які підготували цей захід, ми провели хвилину мовчання у музеї. Перед очима — фотографії, документи, пожовклі сторінки спогадів. Ми вшанували тих, чий голос загубився у вирі жахливих подій, але чиї історії сьогодні звучать знову.
Сталін у ХХ столітті і Путін у ХХІ вдалися до геноциду
У 1932–1933 роках комуністичний тоталітарний режим вчинив злочин геноциду проти українського народу. Україна втратила мільйони життів унаслідок Голодомору-геноциду 1932–1933 років та штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років. У 2006 році Голодомор офіційно визнано геноцидом.
Мета злочину була одна — знищити українців як націю. Забирали їжу, блокували села, забороняли людям виїжджати, карали за найменший спротив.
Голодомор став можливим, бо українці не змогли відстояти свою державність у боротьбі з більшовиками. Окупація принесла репресії, терор, депортації.
Сьогодні історія повторюється. Росія, як спадкоємиця Сталіна, знову хоче зламати українців — війною, терором, вбивствами, обстрілами, депортаціями дітей.
Як тоді, так і зараз українці борються за право жити на своїй землі, говорити своєю мовою, бути собою.
Сталін у ХХ столітті і Путін у ХХІ вдалися до геноциду, бо жодні інші методи не змогли підкорити українців. Але нас не зламали тоді — не зламають і тепер.
Пам’ять про Голодомор — це наш обов’язок. Це наш щит. Це наш голос, який каже всьому світові: Ми живі. Ми сильні. Ми пам’ятаємо.
Керівник музею «Історії села Івановичі» Вячеслав Пишнюк
