ВОНА НАВЧИЛА НАС ЛЮБИТИ СЛОВО: СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ ВЛАСЕНКО ОЛЕКСАНДРИ ІВАНІВНИ
Є люди, які народжуються разом із селом і проживають із ним ціле століття. Власенко Олександра Іванівна була саме такою. Її життя — це історія Івановичів у ХХ столітті.
Вона народилася у 1930 році в родині колгоспників. Маленькою дитиною пережила страшний Голодомор. Коли інші діти мріяли про іграшки, вона мріяла про шматочок хліба. Вона вижила — і вже цим стала прикладом сили.
У 1938 році пішла до Івановицької школи. Та навчання перервала війна. Під час Друга світова війна з 1941 по 1943 рік село перебувало в окупації. У шкільному приміщенні, де мали звучати дитячі голоси, утримували військовополонених. Замість уроків — страх і невідомість. Старший брат Олексій загинув на фронті, допомагаючи родині до війни й захищаючи Батьківщину. Така втрата назавжди залишає слід у серці.
Після визволення села вона знову сіла за парту. Закінчила 7 класів у 1947 році, а згодом поїхала до міста Олеськ на Львівщині, де завершила середню освіту. Уже тоді вона знала: хоче бути вчителем.
У 1950 році вступила до Житомирського педагогічного інституту на спеціальність учителя української мови та літератури. Вона обрала не просто професію — вона обрала служіння слову.
З 1954 по 2002 рік — 48 років — Олександра Іванівна щодня переступала поріг Івановицької середньої школи. Вона повернулася у те саме приміщення, яке бачило і війну, і полонених, і страх. Але тепер там лунав її голос — спокійний, упевнений, теплий.
Вона була вимогливою. Зошити перевіряла уважно, червоною ручкою, але завжди пояснювала помилки. Часто повторювала: «Любіть слово — і воно зробить вас сильними».
Для її учнів герої літератури були не просто сторінками підручника. Вона так розповідала про Тараса Бульбу чи Катерину, що діти бачили в них живих людей. Через літературу вона навчала чесності, гідності, відповідальності.
Багато її випускників обрали професії вчителів, журналістів, філологів. Дехто зізнавався:
«Саме Олександра Іванівна навчила мене не боятися виступати перед людьми».
«Вона першою сказала, що в мене гарний почерк і гарне слово».
Вона була не лише вчителем-предметником, а й класним керівником, наставником, порадником для батьків. Готувала учнів до конкурсів, літературних вечорів, шкільних свят. Її кабінет української мови був місцем, де панували порядок і повага.
Її працю відзначено грамотами місцевого рівня та Міністерства освіти України, почесним значком «Відмінник освіти». Але головна нагорода — це сотні людських доль, до яких вона доторкнулася.
Вона стала живим свідком великої історії: пережила Голодомор, війну, післявоєнну відбудову, становлення незалежної України. І при цьому залишалася вірною одному — дітям рідного села.
Для Івановицького ліцею її ім’я — це частина фундаменту. Сучасні учні, можливо, вже не мали нагоди сидіти за її партами, але навчаються у школі, де десятиліттями звучав її голос. У музеї історії села зберігатиметься пам’ять про її працю — як про приклад служіння громаді.
Від імені педагогічного колективу, випускників різних років та всіх жителів Івановичів висловлюємо глибоку вдячність Олександрі Іванівні за сумлінну працю, за любов до української мови, за терпіння і мудрість.
Щиро співчуваємо рідним та близьким. Розділяємо ваш біль.
Найкраща пам’ять про Вчителя — це продовжувати його справу. Берегти українське слово. Говорити правильно. Думати глибоко. Бути людьми.
Світло, яке вона запалила у серцях дітей, ще довго освітлюватиме шлях нашого села.
Вячеслав Пишнюк - керівник музею
